Про збірку

У поетичній книзі вибраного "Грані" Олександра Костюка з села Карпилівка, що на Волині, мистецька орбіта автора невіддільна від етапів громадянського становлення України, неоднозначних державотворчих процесів і в минулу, і в сучасну добу. Тому творам властиве драматичне світобачення й осмислення подій, загострене відчуття правди і кривди в сьогоденні, прагнення глибинного осмислення якостей, духовного єства українців як народу, як нації. Особливо помітні акценти митця на формування в кожного із нас історичної пам'яті, пошанування рідної мови, звичаїв і традицій.

Дівич-зілля (1993 р.)

Дівич-зілля

                               Кажу, мій корінь тут-таки,

                               Як і несходжені стежки.

                               А пальці, гляньте, вузлуваті,

                               Бо завсігди в селянській хаті

                               Сини тягнулись до коси.

                               Тої травневої роси

                               У втомі ляжу на покіс,

                               Що ген, за річкою, навскіс

                               Розтяв надвоє сіножать...

                               ...Тут хан колись дівочу гать

                               Велів мостити для орди.

                               Слов'янка чистої води

                               На мене дивиться із трав,

                               Неначе в неї я украв

                               Дівочу вроду і життя,

                               Яким немає вороття.

                               - Косарю справний, постривай,

                               Душі моєї не займай,

                               Вона і досі не зотліла,

                               Бо ще коханням не горіла

                               І ревнощів не знала мук.

                               Після отих поганських рук

                               Сюди я кинута була...

                               І дівич-зіллям проросла.

                                         27.05.1972р.

                  Неминуще                    

                                                                         Я житиму доти,

                                                                           Доки горіти буде

                                                                             Долоні твоєї дотик

                                                                                       Д. Павличко

                                       На сотні літ

                                       Зачах би цвіт

                                       Без вашого тепла.

                                       Умер би рід,

                                       А дивний світ

                                        Пустеля б відняла.

                                                          Колючі ви,

                                                          Кохай, живи,

                                                          Піди, зумій, без вас.

                                                          А злет брови - 

                                                          І душу рви,

                                                          А виконай наказ.

                                       Скресає лід

                                       І скільки літ - 

                                       Жіноцтва не питай.

                                       Така краса - 

                                       Не вигаса,

                                       Іди і не вертай.

                                                          Очей жага

                                                          Наскрізь сяга

                                                          Цінуй і не губи.

                                                          Весни снага

                                                          На берегах,

                                                          Воскресни, а люби

                                                                            7.03.1976 р.

***

                               Ні, не звільнитися мені з полону

                               Рук і уст твоїх, всього єства.

                               Між нами, мабуть, й не було кордону,

                               Були лише несказані слова.

                               Оті, які із сонячної плоті, 

                               Жадані і болючі водночас...

                               Хіба я міг відкласти їх на потім,

                               Неначе річ яку на прозапас?

                               Вони, як нерв, відкрилися до краю,

                               Захисту волаючи від нас.

                               Здається, вічність на тебе чекаю,

                               І цим живу, як бачиш, не погас.

                                                              25.08.1983 р.

Полинове причастя (1996 р.)

***

                               Світлий любистку, жоржиновий цвіте,

                               Навіщо нам осінь, вернімось у літо.

                               Там - сонячні зливи і райськії грози,

                               Втечімо від буднів, від сірої прози.

                               Опришками станьмо у білому світі,

                               Невже Ти не віриш у зоряні миті?

                               Боїшся, почнеться Содом і Гомора?!

                               Але ж ти в глибинці - сама непокора.

                               Світлий любистку, жоржиновий цвіте,

                               Навіщо нам осінь, вернімось у літо.

                                                               18.09.1993 р.     

                                                     ***

                               Вечірній танець, коло рятівне

                               І подих Ваш пастельний біля скроні...

                               Але ніяк чужа цікавість не засне - 

                               Ми у її довічному полоні?

                               Мелодіє, не треба не змовкай,

                               Нам сонячно під цим гостинним дахом,

                               Акордом хлпюни, хлюпни через край,

                               Здіймися ще раз непокірним птахом.

                               А після неї - хоч і на вогонь,

                               Нехай обійме й хижо загогоче...

                               Не йдіть за мною, Боже Вас боронь,

                               Хоча душа, як свята, цього хоче.

                                                              28.09.1993 р.

                                                     ***

                                                                  Дякую, що не забуваєте мене...

                                                                                                                                     (Із розмови)

                          Не забуваю Вас, не забуваю,

                               Але хіба-то йде про це...

                               Я серце й душу опікаю,

                               Коли дивлюся Вам в лице.

                               Не забуваю Вас, не забуваю,

                               Боюся схибити в словах,

                               Здається, ніби не смеркає,

                               Іще терплю, хоч б'ють у пах.

                               Не забуваю Вас, не забуваю,

                               Рятуюсь цим уповсякчас,

                               І, як свіча ота, стікаю,

                               Хоча й горю не на показ.

                               Не забуваю Вас, не забуваю,

                               Хоч ряст топчу, як і усі,

                               Та, як "порядні", я не каюсь,

                               Що поклоняюся красі.

Лінія болю (1996 р.)

                                             Село

                                                                 Світлій пам'яті матері Антоніни

                                                                 й батька Степана - уродженців

                                                                 с. Карпилівка присвячую

                                                                                                                                 Автор

                        На пагорбах, як на малих Безкидах,

                             Поцяткувавши хатами зело,

                             Стоїть віки, не сходячи з овиду,

                             Моє слов'янське сонячне село.

                             Були ж у тебе дні й не великодні,

                             Було усе - і слава і хула ...

                             Із відчаєм боролись, як сьогодні,

                             Не опустивши мудрого чола.

                             Тобі клялись у чемності заброди

                             А лицарів ти знаєш не усіх...

                             Течуть, біжать століть бурхливі води -

                             І праці, і змагань, і пліток, і інтриг.

                             Але й у цім важкім коловороті

                             Було снагою пращуру й мені,

                             Хвала усім, хто зводить тебе в поті

                             І хто згорів за тебе у вогні!

                                                        15.10.1994 р.

                                     

                                             ***

                             Уночі віршів не пишу,

                             Чахнуть думи в незворушній тиші,

                             А якщо й трапляються прудкіші,

                             Бачу в них приховану олжу.

                             На зорі лиш, знаю, вже придні

                             Враз осяють душу світанково,

                             Щоби переллятися у слово,

                             Із промінням сонця у вікні.

                                                          12.03.1991 р.

                                                Чарка

                             П'ємо: данину віддаєм спокусі,

                             Усе, мовляв, в сучаснім дусі...

                             Бач, стресовий такий, нервовий вік - 

                             Не може вже без чарки чоловік.

                             А смикне скаженої - і в формі,

                             Немов у туфлі взувся на платформі.

                             І дефілює, ніби хвиля, пише,

                             Аж поки, клята геть не заколише.

                                                          27.07.1996 р.  

Протуберанці

                             Мене ревнують і мене ж клянуть

                             (Такі вже у житті перепетії).

                             Але найбільша, мабуть, того суть

                             Захована в Тебе під ... темні вії.

                             Коли очей таких жахтять вогні

                             І вибухають там протуберанці,

                             Не по собі стає тоді мені,

                             Немов стою в розстрілюванім шанці.

                                                          22.08.1996 р.

                             

                             

Опіки серця (1998 р.)

Листок

                                Коли впаду осіннім листом,

                                Не наступай, а підніми,

                                Хоча й не був тобі я змістом,

                                А більше - подихом зими.

                                Усе ж зігрій його в долонях,

                                У нім - душа моя жива...

                                Вона так прагнула осоння,

                                Вогню Твого, Твого єства.

                                Хоч засинала на прокльонах,

                                Уся - зачовганий спориш.

                                Та в слові вибухла, як сонях,

                                І Ти - у ній, у ній болиш.

                                                                31.08.1996 р. 

***

                                Укотре рухом характерним

                                Торкаєш зачіску й сережку...

                                Невже моя присутність - терни,

                                З яких так прагнеться на стежку?

                                Невже мій погляд - гірще кари,

                                А слово - подзвін сумовитий?

                                О, не мовчи... Тримать удари

                                Умію, як тримаєш квіти.

                                Пали мости - святкуй пожежу

                                (Яка душа без вогнецвіту?..)

                                Хоча я все ж тобі належу,

                                Як Промінь - сонячному Літу.

                                                                23.02.1997 р. 

                                

То не квіти ласкаві...

                                Мати-й-мачуху видко

                                У старому саду,

                                Наче золотом виткав

                                Чи скупав у меду.

                                Приспів:

                                         То не квіти ласкаві

                                         На сонці горять,

                                         То на тихій галяві - 

                                         Осмути печать.

                                Не зривай же їх, люба,

                                У косу не вплітай.

                                Вони - туга і згуба

                                На прийдешні літа.

                                Краще їх не займати

                                На дорогах весни.

                                Мальви сій коло хати,

                                А оці обмини.

                                Мають назву від мами,

                                А від мачухи - суть:

                                Розбрелися світами - 

                                Біль розлуки несуть.

                                                                2.04.1997 р.

Аура (2000 р.)

***

                                Ніби у містичнім серіалі:

                                Ні збагнути, ні піднятись ввись...

                                Тисне зашморг надсумних реалій,

                                Сатанинський мотузе, порвись.

                                Де вже там... Немов сталева линка,

                                На зап'ястях, і на шиї - теж...

                                Можновладдям писана картинка,

                                І хотів би, та не обминеш.

                                Постарались "маляри" на славу...

                                Знов сірома сьорба голощак,

                                Маєм навіть паперове право,

                                Як черва, не точить переляк.

                                Та хіба такі нам тра "полотна" ?

                                (Господи, від прірви одведи).

                                Снилось... йде у бій повстанська сотня,

                                А нащадки вкотре - в нікуди.

                                                                31.05.1998 р.

Самогубці

                                Хто тринька землю, хто "штовха" метал,

                                Хто клянчить транші десь по заграниці,

                                Хто воздвигає автоп'єдестал,

                                Щоб землячки вклонялись його пиці.

                                Блаженний край злидоти і рантьє...

                                Прасує трасу автокавалькада -

                                Нувориш Україну продає,

                                А ще раніше - продалася влада.

                                Ну що нам той Тарасів заповіт,

                                Коли "Кобзар" занесено у міфи.

                                О, зупинися, самоїдства світ,

                                Вже за душею лиш Трипілля й скіфи.

                                А може залишитися - міраж

                                І баба кам'яна в музейній залі.

                                Усе поганці віддали на спаш,

                                А Правда й Честь доконують на палі.

                                                                14.03.1999 р. 

***

                                О новорічна сніжна пані,

                                До нас Ти завітала знов,

                                З Тобою ми, немов в омані - 

                                Так сніг подібний на любов.

                                Засліпить, упаде неждано,

                                Не подолати цей замет,

                                І несподівано розтане,

                                Звільнивши душу від тенет.

                                О новорічна сніжна пані,

                                Який примхливий Твій покров,

                                З Тобою майже, як в тумані,

                                Інакше, що це за любов.

                                                                31.12.1999 р.

Акварелі сумної доби (2011 р.)

Зріз

                            Знов думки мої не у форматі

                            Галасу манкуртів і бариг...

                            Знову в нашій, не вкраїнській хаті

                            Чужинецький моститься барліг.

                            Б'ють під серце лицемірства хвилі

                            Із високих куплених трибун,

                            Козаченків лави поріділі

                            Чорним трунком напува брехун.

                            І здається, що немає ради

                            Од позеленілої орди,

                            І сичать нахабні баксогади,

                            А точились вже нема куди.

                            Ззаду - сумовитії могили

                            Та кургани на семи вітрах...

                            Мало нас і не по тому били,

                            Бо інакше б не поїхав дах.

                                                        23.03.2007 р.

До могил

                            Ідемо до могил Героїв - 

                            Душа чистилища жада...

                            Зійшлися тут, було, в двобої

                           З повстанським відділком орда.

                           Свята сюди стежина в'ється,

                           Непам'ять борючи лиху,

                           Курінь той "Гордієнка" зветься - 

                           Три сотні хлопців без страху.

                           Кладемо сині й жовті квіти

                           На поле слави - не ганьби,

                           Онуки вояків і діти,

                           Нащадки волі - не раби.

                           У серці - ненька - Україна

                           І здвиг, який не одгоря,

                           Мовчання вигасла хвилина,

                           А він, як Зіронька, Зоря!..

                                                      8.07.2003 р.

Акварель

                            Година пізня... Шквали дискотечні...

                            Нас випробовує людський прибій.

                            Мовчу. Слова тут зовсім недоречні,

                            Знов опікає душу погляд Твій.

                            Горю у нім, як у багатті-вирі,

                            То кара Божа чи Високий Дар!?

                            Так почувають себе, мабуть, звірі,

                            Коли в рамена дихає пожар.

                            Лишається - хіба що багневиця

                            Або - грудьми крізь огнеликий вал...

                            Зове очей невипита криниця

                            І вуст Твоїх притінений овал.

                            Не стогне ніч у дощовім полоні,

                            Повітря перестояне й густе,

                            Моргають зорі: пустотливі й сонні,

                            Купальська мить... Десь папороть цвіте...

                                                        8.07.2003 р.