неділя, 15 грудня 2013 р.

Про збірку

У поетичній книзі вибраного "Грані" Олександра Костюка з села Карпилівка, що на Волині, мистецька орбіта автора невіддільна від етапів громадянського становлення України, неоднозначних державотворчих процесів і в минулу, і в сучасну добу. Тому творам властиве драматичне світобачення й осмислення подій, загострене відчуття правди і кривди в сьогоденні, прагнення глибинного осмислення якостей, духовного єства українців як народу, як нації. Особливо помітні акценти митця на формування в кожного із нас історичної пам'яті, пошанування рідної мови, звичаїв і традицій.

Дівич-зілля (1993 р.)

Дівич-зілля
                               Кажу, мій корінь тут-таки,
                               Як і несходжені стежки.
                               А пальці, гляньте, вузлуваті,
                               Бо завсігди в селянській хаті
                               Сини тягнулись до коси.
                               Тої травневої роси
                               У втомі ляжу на покіс,
                               Що ген, за річкою, навскіс
                               Розтяв надвоє сіножать...
                               ...Тут хан колись дівочу гать
                               Велів мостити для орди.
                               Слов'янка чистої води
                               На мене дивиться із трав,
                               Неначе в неї я украв
                               Дівочу вроду і життя,
                               Яким немає вороття.
                               - Косарю справний, постривай,
                               Душі моєї не займай,
                               Вона і досі не зотліла,
                               Бо ще коханням не горіла
                               І ревнощів не знала мук.
                               Після отих поганських рук
                               Сюди я кинута була...
                               І дівич-зіллям проросла.
                                         27.05.1972р.
                  Неминуще                    
                                                                         Я житиму доти,
                                                                           Доки горіти буде
                                                                             Долоні твоєї дотик
                                                                                       Д. Павличко
                                       На сотні літ
                                       Зачах би цвіт
                                       Без вашого тепла.
                                       Умер би рід,
                                       А дивний світ
                                        Пустеля б відняла.
                                                          Колючі ви,
                                                          Кохай, живи,
                                                          Піди, зумій, без вас.
                                                          А злет брови - 
                                                          І душу рви,
                                                          А виконай наказ.
                                       Скресає лід
                                       І скільки літ - 
                                       Жіноцтва не питай.
                                       Така краса - 
                                       Не вигаса,
                                       Іди і не вертай.
                                                          Очей жага
                                                          Наскрізь сяга
                                                          Цінуй і не губи.
                                                          Весни снага
                                                          На берегах,
                                                          Воскресни, а люби
                                                                            7.03.1976 р.



***
                               Ні, не звільнитися мені з полону
                               Рук і уст твоїх, всього єства.
                               Між нами, мабуть, й не було кордону,
                               Були лише несказані слова.
                               Оті, які із сонячної плоті, 
                               Жадані і болючі водночас...
                               Хіба я міг відкласти їх на потім,
                               Неначе річ яку на прозапас?
                               Вони, як нерв, відкрилися до краю,
                               Захисту волаючи від нас.
                               Здається, вічність на тебе чекаю,
                               І цим живу, як бачиш, не погас.
                                                              25.08.1983 р.


Полинове причастя (1996 р.)

***
                               Світлий любистку, жоржиновий цвіте,
                               Навіщо нам осінь, вернімось у літо.

                               Там - сонячні зливи і райськії грози,
                               Втечімо від буднів, від сірої прози.

                               Опришками станьмо у білому світі,
                               Невже Ти не віриш у зоряні миті?

                               Боїшся, почнеться Содом і Гомора?!
                               Але ж ти в глибинці - сама непокора.

                               Світлий любистку, жоржиновий цвіте,
                               Навіщо нам осінь, вернімось у літо.
                                                               18.09.1993 р.     

                                                     ***
                               Вечірній танець, коло рятівне
                               І подих Ваш пастельний біля скроні...
                               Але ніяк чужа цікавість не засне - 
                               Ми у її довічному полоні?
                               Мелодіє, не треба не змовкай,
                               Нам сонячно під цим гостинним дахом,
                               Акордом хлпюни, хлюпни через край,
                               Здіймися ще раз непокірним птахом.
                               А після неї - хоч і на вогонь,
                               Нехай обійме й хижо загогоче...
                               Не йдіть за мною, Боже Вас боронь,
                               Хоча душа, як свята, цього хоче.
                                                              28.09.1993 р.

                                                     ***
                                                                  Дякую, що не забуваєте мене...
                                                                                                                                     (Із розмови)
                          Не забуваю Вас, не забуваю,
                               Але хіба-то йде про це...
                               Я серце й душу опікаю,
                               Коли дивлюся Вам в лице.

                               Не забуваю Вас, не забуваю,
                               Боюся схибити в словах,
                               Здається, ніби не смеркає,
                               Іще терплю, хоч б'ють у пах.

                               Не забуваю Вас, не забуваю,
                               Рятуюсь цим уповсякчас,
                               І, як свіча ота, стікаю,
                               Хоча й горю не на показ.

                               Не забуваю Вас, не забуваю,
                               Хоч ряст топчу, як і усі,
                               Та, як "порядні", я не каюсь,
                               Що поклоняюся красі.


Лінія болю (1996 р.)

                                             Село
                                                                 Світлій пам'яті матері Антоніни
                                                                 й батька Степана - уродженців
                                                                 с. Карпилівка присвячую
                                                                                                                                 Автор
                        На пагорбах, як на малих Безкидах,
                             Поцяткувавши хатами зело,
                             Стоїть віки, не сходячи з овиду,
                             Моє слов'янське сонячне село.

                             Були ж у тебе дні й не великодні,
                             Було усе - і слава і хула ...
                             Із відчаєм боролись, як сьогодні,
                             Не опустивши мудрого чола.

                             Тобі клялись у чемності заброди
                             А лицарів ти знаєш не усіх...
                             Течуть, біжать століть бурхливі води -
                             І праці, і змагань, і пліток, і інтриг.

                             Але й у цім важкім коловороті
                             Було снагою пращуру й мені,
                             Хвала усім, хто зводить тебе в поті
                             І хто згорів за тебе у вогні!
                                                        15.10.1994 р.
                                     
                                             ***
                             Уночі віршів не пишу,
                             Чахнуть думи в незворушній тиші,
                             А якщо й трапляються прудкіші,
                             Бачу в них приховану олжу.

                             На зорі лиш, знаю, вже придні
                             Враз осяють душу світанково,
                             Щоби переллятися у слово,
                             Із промінням сонця у вікні.
                                                          12.03.1991 р.

                                                Чарка
                             П'ємо: данину віддаєм спокусі,
                             Усе, мовляв, в сучаснім дусі...

                             Бач, стресовий такий, нервовий вік - 
                             Не може вже без чарки чоловік.

                             А смикне скаженої - і в формі,
                             Немов у туфлі взувся на платформі.

                             І дефілює, ніби хвиля, пише,
                             Аж поки, клята геть не заколише.
                                                          27.07.1996 р.  

Протуберанці
                             Мене ревнують і мене ж клянуть
                             (Такі вже у житті перепетії).
                             Але найбільша, мабуть, того суть
                             Захована в Тебе під ... темні вії.

                             Коли очей таких жахтять вогні
                             І вибухають там протуберанці,
                             Не по собі стає тоді мені,
                             Немов стою в розстрілюванім шанці.
                                                          22.08.1996 р.
                             


                             

Опіки серця (1998 р.)

Листок
                                Коли впаду осіннім листом,
                                Не наступай, а підніми,
                                Хоча й не був тобі я змістом,
                                А більше - подихом зими.

                                Усе ж зігрій його в долонях,
                                У нім - душа моя жива...
                                Вона так прагнула осоння,
                                Вогню Твого, Твого єства.

                                Хоч засинала на прокльонах,
                                Уся - зачовганий спориш.
                                Та в слові вибухла, як сонях,
                                І Ти - у ній, у ній болиш.
                                                                31.08.1996 р. 

***
                                Укотре рухом характерним
                                Торкаєш зачіску й сережку...
                                Невже моя присутність - терни,
                                З яких так прагнеться на стежку?

                                Невже мій погляд - гірще кари,
                                А слово - подзвін сумовитий?
                                О, не мовчи... Тримать удари
                                Умію, як тримаєш квіти.

                                Пали мости - святкуй пожежу
                                (Яка душа без вогнецвіту?..)
                                Хоча я все ж тобі належу,
                                Як Промінь - сонячному Літу.
                                                                23.02.1997 р. 
                                
То не квіти ласкаві...
                                Мати-й-мачуху видко
                                У старому саду,
                                Наче золотом виткав
                                Чи скупав у меду.

                                Приспів:
                                         То не квіти ласкаві
                                         На сонці горять,
                                         То на тихій галяві - 
                                         Осмути печать.

                                Не зривай же їх, люба,
                                У косу не вплітай.
                                Вони - туга і згуба
                                На прийдешні літа.

                                Краще їх не займати
                                На дорогах весни.
                                Мальви сій коло хати,
                                А оці обмини.

                                Мають назву від мами,
                                А від мачухи - суть:
                                Розбрелися світами - 
                                Біль розлуки несуть.
                                                                2.04.1997 р.

Аура (2000 р.)

***
                                Ніби у містичнім серіалі:
                                Ні збагнути, ні піднятись ввись...
                                Тисне зашморг надсумних реалій,
                                Сатанинський мотузе, порвись.

                                Де вже там... Немов сталева линка,
                                На зап'ястях, і на шиї - теж...
                                Можновладдям писана картинка,
                                І хотів би, та не обминеш.

                                Постарались "маляри" на славу...
                                Знов сірома сьорба голощак,
                                Маєм навіть паперове право,
                                Як черва, не точить переляк.

                                Та хіба такі нам тра "полотна" ?
                                (Господи, від прірви одведи).
                                Снилось... йде у бій повстанська сотня,
                                А нащадки вкотре - в нікуди.
                                                                31.05.1998 р.

Самогубці
                                Хто тринька землю, хто "штовха" метал,
                                Хто клянчить транші десь по заграниці,
                                Хто воздвигає автоп'єдестал,
                                Щоб землячки вклонялись його пиці.

                                Блаженний край злидоти і рантьє...
                                Прасує трасу автокавалькада -
                                Нувориш Україну продає,
                                А ще раніше - продалася влада.

                                Ну що нам той Тарасів заповіт,
                                Коли "Кобзар" занесено у міфи.
                                О, зупинися, самоїдства світ,
                                Вже за душею лиш Трипілля й скіфи.

                                А може залишитися - міраж
                                І баба кам'яна в музейній залі.
                                Усе поганці віддали на спаш,
                                А Правда й Честь доконують на палі.
                                                                14.03.1999 р. 

***
                                О новорічна сніжна пані,
                                До нас Ти завітала знов,
                                З Тобою ми, немов в омані - 
                                Так сніг подібний на любов.

                                Засліпить, упаде неждано,
                                Не подолати цей замет,
                                І несподівано розтане,
                                Звільнивши душу від тенет.

                                О новорічна сніжна пані,
                                Який примхливий Твій покров,
                                З Тобою майже, як в тумані,
                                Інакше, що це за любов.
                                                                31.12.1999 р.

Акварелі сумної доби (2011 р.)

Зріз
                            Знов думки мої не у форматі
                            Галасу манкуртів і бариг...
                            Знову в нашій, не вкраїнській хаті
                            Чужинецький моститься барліг.

                            Б'ють під серце лицемірства хвилі
                            Із високих куплених трибун,
                            Козаченків лави поріділі
                            Чорним трунком напува брехун.

                            І здається, що немає ради
                            Од позеленілої орди,
                            І сичать нахабні баксогади,
                            А точились вже нема куди.

                            Ззаду - сумовитії могили
                            Та кургани на семи вітрах...
                            Мало нас і не по тому били,
                            Бо інакше б не поїхав дах.
                                                        23.03.2007 р.

До могил
                            Ідемо до могил Героїв - 
                            Душа чистилища жада...
                            Зійшлися тут, було, в двобої
                           З повстанським відділком орда.

                           Свята сюди стежина в'ється,
                           Непам'ять борючи лиху,
                           Курінь той "Гордієнка" зветься - 
                           Три сотні хлопців без страху.

                           Кладемо сині й жовті квіти
                           На поле слави - не ганьби,
                           Онуки вояків і діти,
                           Нащадки волі - не раби.

                           У серці - ненька - Україна
                           І здвиг, який не одгоря,
                           Мовчання вигасла хвилина,
                           А він, як Зіронька, Зоря!..
                                                      8.07.2003 р.

Акварель
                            Година пізня... Шквали дискотечні...
                            Нас випробовує людський прибій.
                            Мовчу. Слова тут зовсім недоречні,
                            Знов опікає душу погляд Твій.

                            Горю у нім, як у багатті-вирі,
                            То кара Божа чи Високий Дар!?
                            Так почувають себе, мабуть, звірі,
                            Коли в рамена дихає пожар.

                            Лишається - хіба що багневиця
                            Або - грудьми крізь огнеликий вал...
                            Зове очей невипита криниця
                            І вуст Твоїх притінений овал.

                            Не стогне ніч у дощовім полоні,
                            Повітря перестояне й густе,
                            Моргають зорі: пустотливі й сонні,
                            Купальська мить... Десь папороть цвіте...
                                                        8.07.2003 р.